Події в арабському світі стали несподіванкою для всіх
основних світових гравців. Хвиля соціальних революцій, що прокотилася по
Ближньому Сходу, залишає у представників інших країн суперечливі думки. Потрібно
було лише бачити розгублені обличчя американського істеблішменту з приводу
подій у Єгипті… Адже, насправді Сполучені Штати надають щороку півтора мільярди
доларів (!) підтримки мешканцям цієї східної держави. Які ж ми можемо зробити
висновки з того, що відбулося?
Ці соціальні революції
переросли в вимогу демократизації суспільства. Однин з найбільш незахищених
прошарків населення – молодь, яка отримала пристойну освіту, але через
величезне безробіття і корумпованість системи не мала перспектив на достойне
життя – виступила організатором революцій. Згодом їх підтримали і більш зрілі
люди, які теж не могли прогодувати свої сім’ї. А інструментом стали, перш за
все, Фейсбук і інші соціальні мережі.
Завдяки ним, в достатньо швидкому часі, без суттєвої підготовки, вдалося організувати
зібрання, яке з часом наростало як сніжний ком. Ці масові невдоволення в
більшості арабських країн завершуються сьогодні перемогою людей.
Потрібно віддати належне
і західним країнам, і Америці, які згодом підтримали народні рухи, і робили
все, щоб не відбулося кровопролиття. Адже народ має повне право на повстання в
разі, якщо керівна верхівка не може створити умови існування справедливого
суспільства для своїх громадян.
Утім, проблема цих
революцій, в першу чергу, полягає у відсутності структурованої опозиції.
Найбільшою такою силою опозиційного руху можна назвати групу «Брати-мусульмани»,
але вони працюють над ісламізацією єгипетського суспільства. Хоча 30% населення
Єгипту є християнами. В Лівії сьогодні також немає структурованої опозиції, яка
б розуміла, що робити далі з країною. Є лише племена, які хочуть на свою
користь розподілити суспільне благо у вигляді нафти.
На жаль, через такі
причини наслідком цих повстань може стати велике розчарування людей. В Єгипті
нині контроль над державними процесами взяли на себе військові, серйозного
кандидата на посаду Президента у опозиції немає. Але мало мати кандидата,
потрібно, щоб цей кандидат ще мав команду, яка мала б програму дій і рішень. В
тій же самій Лівії, якщо навіть і здолають Каддафі, не можна виключати ризик
того, що ті племена, які об’єднані сьогодні проти режиму Каддафі, не почнуть
воювати між собою.
І ключове питання, яке
хвилює сьогодні всіх – чи не прийдуть на заміну тоталітарним режимам ісламісти?
І наскільки ці країни сьогодні будуть прогнозовані?
А взагалі, арабські події
мають стати серйозним дзвоником для владних верхівок усіх авторитарних країн
світу.
Якщо екстраполювати
ситуацію на Україну (адже, безумовно, хтось спробує використати ці моменти).
Партія влади сьогодні втрачає в рейтингу довіри населення. До того ж додається
і протистояння всередині владної команди, яке є кулуарним, що погіршує
ситуацію. В ретроспективі було протистояння Ющенка і Тимошенко, та воно було
публічним. Нині ж в Партії регіонів декілька кланів самі себе «пожирають», проте
цим боям всередині так званої, сильної вертикалі
влади, не надано гласності. І складається таке враження, що ті,
хто прийшов до влади, поводять себе, як в останній день: не можуть «нахапатися»,
набити свої кишені, плюючи на більшість громадян України. Хоча прийшли до
влади, маючи неначе єдину команду. І замість отримання синергетичного ефекту
від такої вертикалі влади, вони отримують «мінус», поїдаючи один одного. Але
команда ця була єдиною лише тоді, коли воювала проти, а от коли вона отримала
владу... Деякі взагалі кажуть: «Ми знали, що перемогли, але ми не знали, що
перемогли самих себе».
Якщо подивитися на
опозицію, то сьогодні і опозиціонери зі старих «брендів» не мають підтримки в
суспільстві, бо нещодавно вони були при владі, і сказати що їхні кроки були ефективними, навряд чи можна. Тому питання постає у
формуванні якісно нового альтернативного політичного руху. Будемо говорити
відверто - сьогодні мають шанс лише ті нові сили, які не «вляпались» у владу, і
не показали свою безпорадність при владі. І хотілося б вірити в те, що люди
хочуть не просто іншої політичної партії чи об’єднання, а хочуть іншої якості.
А якість - це перш за все, програма, яка буде озвучена і зрозуміла людям,
команда, яка готова реалізовувати цю програму, і довіра народу до того, що ті
люди, які говорять з екрану, здійснюватимуть свої обіцянки і свої слова, коли
прийдуть до влади. І соціологічні дані, які сьогодні опубліковано GFK, де 55% не довіряють нинішньому президенту, 54% або не
прийдуть на вибори, або проголосують проти всіх, або не визначилися, говорять
скоріше про те, що партії лідерського типу вже не є затребуваними в
українському суспільстві.
І зрозуміло, що соціальні
невдоволення в Україні будуть наростати. Наприклад, за минулий місяць середня
заробітна плата впала на 12% в грн. Це значить, що соціальні потрясіння, в
принципі, є ймовірним. І суть навіть не в доходах людей, а в тому, що роблять
нині владні мужі – собі вони ні в чому не відмовляють: ані в гелікоптерах, ані
в гелікоптерних майданчиках, ані в перевезеннях, ані в облаштуванні місць для
здійснення прийомів тощо. Утім, лише багаті країни можуть собі таке дозволити,
і те не під час рецесії економіки, а під час її підйому! І саме оцей mix і
може привести до соціальних потрясінь.
Але є побоювання, як і в
арабських країнах, з приводу того, що мало об’єднатися проти когось, потрібно розуміти, яку альтернативу
запропонувати суспільству. Бо, насправді, політик, який хоче стати президентом,
прем’єром, міністром, має хотіти йти у владу не для того, щоб задовольнити
своє непомірне его, свої амбіції і власні банківські рахунки, а для того, щоб
дійсно реформувати країну і залишитись в її історії. Коли в майбутньому,
праправнуки будуть пишатися, що до цього
роду вони належать…
Источник: Павло Жебрівський , korrespondent.net
|